On 14-15 January 2012 lay volunteers from Kyiven parish of St. Nicolas have prepared a festive performance of Christmas folk play called Vertep. Since XVII Vertep was a traditional folk portable puppet theatre and drama in the Ukrainian which presented the nativity scene, other mystery plays, and later secular plots as well. The original meaning of the word is "secret place", "cave", "den", referring to the cave where Christ was born, i.e., the Bethlehem Cave.
The first visit was to juvenile corrective establishment in town Pryluky on January, 14.
Me felt the joy of Christmas and certain excitement because of expectation of meeting with young offenders, who serve sentences mostly for serious crimes. These emotions filled the hearts of many of us. But we also felt a desire to share the Good News. That was a motivation to go to Pryluky colony, to 230 youngsters aged from 14 years to 22 years. This day we got up early. All participants were of all ages - from 13 to 45. However, despite the age differences, the company was very friendly, in fact - all represented the parish of St. Nicholas the Good - which was always marked by family atmosphere. Our group of 24 adult men and children was inspired by Basilian nuns Chrysantha and Basilia from our parish community.The Monastic Order of St. Basil the Great at this day celebrated the day of their patron. Fr. Constantin explained to us how to behave and gave us some guidance for the ministry of Christmas Heralds. He already has extensive experience with minors behind the bars. As we noted later - a great experience of true love, because only when the prisoners saw the Fr. Constantin they surrounded him from all sides, like a swarm of bees.
When we arrived in the colony itself - we were met very friendly. Of course - they have their own rules as pass control by three persons et ctr. At the entrance we met juveniles, who smiled and helped us to carry clothes to the club, where, in fact, had to be performance. When we passed through teritory a lot of guys we met on the street greeted us and escorted us by intrigued views: "What will happen this time?" So we went through and enter the club. Inside was a beautiful and festively decorated stage and auditorium. Within minutes carolers were ready and after a short introduction by Fr. Constantin we took the stage. 
Побачити перед собою понад 200 вихованців, це не просто так – особисто у мене це викликало бурхливі емоції. Незнання того чого вони очікують, на скільки вони хочуть дивитися цей «Вертеп» чи їх змусили прийти. А особливо як же донести цю Радісну Новину, щоб вони її почули. Так хотілося щоб для них наш приїзд був не черговим обтяженням, а чимось приємним.На початку ми переживали легке напруження – та вже до кінця виступу хлопці почали усміхатися і відчутно розслабилися. Після виступу отець Костянтин сказав, що тепер колядники зійдуть зі сцени і охочі можуть поспілкуватися, щоб пересвідчитися, що ми не є, як на екрані – виступили і зникли. Показати, що ми є живі люди, до яких можна торкнутися і поспілкуватися.
Коли ж вийшли в глядацький зал – хлопці у своїй більшості ринули до отця, ті волонтери, які були тут раніше почали спілкуватися із знайомими хлопцями, а ті хто приїхав вперше почали знайомитися.
Я особисто, була вже досить давно в цій колонії – тому довелося знайомитися знову. Підійшла ближче до гурту. Однин хлопець щось запитав, так ніби між іншим. Тут і почалося наше знайомство. Я запитала як його звати і звідки він, він розпитував чому ми не їздимо з вертепом за-кордон. Потім він ділився своїми поглядами та планами на життя – казав, що він хоче вивчитися на менеджера та працювати дистриб’ютором, відмовитися від поганих звичок, займатися спортом та ін. Згодом я почала знайомитися з іншими хлопцями. Розповідали, що о. Роман Пушка, капелан УГКЦ, приготував вертепну драму на саме Рождество. Один просто вразив своїми словами. Він сказав, що дуже вдячний, що ми приїхали з «Вертепом». Сказав, що у нашому виступі відчув щирість – ніби, могли приїхати професіонали і бездушно відіграти якусь сценку, а в нашому аматорському виступі він відчув щирість та доброзичливість. Ще він сказав, що читає Святе Письмо та відчуває людей. Що ще вразило, що цей хлопчина вишиває ікони прямо в колонії. Після відвідин колонії, кілька учасників поділилися своїми враженнями.
Марія Сохацька:
«Як тільки ми прийшли в колонію, відчувалося напруження – це не страх, а саме напруження. Коли ж почали спілкуватися з хлопцями – ситуація розрядилася. Зачепила відкритість, щирість та довіра, яку проявляли ув’язені, не зважаючи на те минуле, яке у них було. Вони так прагнуть щоб їх хтось вислухав. На обличчях у хлопців було видно справжню радість, в очах – блиск. Для мене це свідчить про те, що до їх сердець торкнувся той промінчик любові, який ми намагалися їм принести. З розмов, я зрозуміла, що відвідини близьких є дуже важливими для хлопців, а те, що їх чекають є тим променем надії, що допомагає долати труднощі. Хлопці розповідали, що вони самі собі робили свято на Щедрий Вечір – перевдягалися в костюми та ходили щедрувати до психолога та інших працівників в’язниці. 
Коли ми спілкувалися з хлопцями, розмова з одним зачепила мене найбільше. Юнак бачить позитив у тому що виходить через 4 місяці. Щодо свого ув’язнення - каже, що кожен може помилитися. Він з надією та оптимізмом дивиться в майбутнє. Складає плани – хоче вчитися на автослюсаря. Зараз захоплюється футболом. А найважливіше – це те, що коли він про це все розповідав в його очах з’являвся блиск, а на вустах посмішка.»Катерина Неліпович:
«Страшно, через те, що не знаєш про що з ними спілкуватися, ніби, між нами стоїть якась стіна. Як на мене розмови на тему релігії не є тим ключем, який допомагає розпочати розмову. Тут радше варто починати з того, щоб бути щирими і спільно працювати – спілкуватися з ними роблячи щось разом, тоді вдасться вийти на контакт. Тішить, що хлопців, які виправляються відправляють на роботу поза колонією, однак їм бракує можливості частіше бачитися з рідними.»Василь Возняк:
«Я вже не вперше відвідую цю колонію – це, мабуть, вже шостий раз. Коли я приїжджав вперше - нас було восьмеро. Перед поїздкою отець давав лекцію, як себе потрібно поводити про що варто говорити, а про що ні. Спершу не було контакту ми не знали що говорити. Але того ж першого разу я зрозумів, що ми дуже потрібні хлопцям, а вони нам. Адже через нас вони отримують прощення – бо ми їх не засуджуємо. А ми також маємо певні прогрішення, про які не знають люди і суд, хоч ці вчинки не передбачають такого покарання, однак ми все одно потребуємо прощення. Отже, ми даємо їм прощення, а вони – нам. За рік хлопці почали відкриватися. Хоч ще буває важко формулювати діалог, однак, відчувається, що вони вже готові до спілкування. Приїжджаємо до цієї колонії не лише ми, але як кажуть хлопці – вони відчувають, хто приїжджає щиро, а хто – ні. За їх словами у цьому закладі всі дні схожі один на інший, і коли хтось приїжджає – це розбавляє сірі будні. Ще важливим є те що ми називаємо їх по-імені, говоримо добрі слова, і це є тими митями, коли кожен може відчути себе людиною, а не засудженим під № 337.
Під час попередніх поїздок ми щоразу мали певну програму – грали в футбол, на Спаса привозили мед та яблука, які освячували; одного разу проводили змагання «Козацький гарт» - хлопцям дуже сподобалося, також ми проводили «Хресну дорогу», святкували свято Св. Миколая та ін.»
Після відвідин колонії колядники вийшли повні емоцій – радісні та здивовані, адже не очікували такого теплого прийому, таких гучних аплодисментів, а що найважливіше таких щирих посмішок та добрих і лагідних сердець.
Volunteer Catrin.
